Стара, як світ, історія Любові, яку хочеться слухати ще і ще. Воскресіння Христове – пряме послання до нас

Великдень – про те, що ми також воскресаємо у своїх діях, у певні віхи свого життя. А все почалося з близького-далекого Великодня…


Коли бабусі чи мами говорили: “Дав Господь, дочекалися Великодня”, нам здавалося, що ми опиняємося в раю. Хати побілені – і ззовні, і всередині, на стінах – випрані та накрохмалені вишиті рушники, на вікнах – білосніжні тюлі, такі ж білосніжні скатертини з барвистими мережками. Вікна помиті дуже старанно, бо “ангели зазирають у чисті вікна”. І цей запах пасочок, ця краса рідної, звичної з року в рік випічки, крашанки, писанки з рідним “почерком” створюють особливий мікросвіт, роблять чекання цього дня особливим, піднесеним, світлим.
Ми чекали ангелів у вікнах і, швидше за все, ми їх там бачили. Але нам ніяково було при дорослих сказати про це, а дорослим було ніяково сказати нам, дітям, про це. Бо і вони їх, напевне, бачили…

“Не спіть довго! – обережно будила нас бабуся, повернувшись із Всеношної. – Бо пропустите великодні небесні квіти”.

Ми схоплювалися з ліжок рано-вранці та вибігали на вулицю. Там, з великоднього неба, одна за одною летіли небесні квіти: різнобарвні, дивовижні, величезні. Сонце вітало нас, небо вітало, рідні вітали нас з найбільшим святом православних Великоднем: “Христос Воскрес!”.

І це був рай! Рай наших дитячих душ і рай їхніх, дорослих. Ми бачили той Великий Страсний тиждень, який переживали дорослі.

Кожен день був тоді особливим, на межі душі й розуму, на межі наших фізичних відчуттів.

З великою любов’ю, трепетністю і добрими помислами готують великодні кошики. Так повелося, що у кожній родині є для цього спеціальний, свій кошик, у якому освячують паски та скоромні страви на Великдень, його називають дарником. А ще спеціально до Великодня господині мають вишитий рушник, яким прикривають усі смаколики святкового кошика – пасочки, писанки і крашанки, ковбаси, масло, сир, сало, хрін, сіль, часник, свічку. 

І от, коли душа і тіло готові прийняти радість Спасіння, приходить Велика неділя – Світле Христове Воскресіння.

Якщо серце сповнене любові, воно все переможе і зустріне Свій Великий День

Христос воскрес рано-вранці, й Воскресіння Його  супроводжувалося великим землетрусом – янгол небесний відвалив камінь від дверей гробу Господнього. На світанку жінки-мироносиці  прийшли до гробу з пахучими оліями, аби за звичаєм намастити ними тіло Ісуса, але побачили відвалений камінь і порожню труну. Янгол і сказав їм:

“Ви шукаєте Ісуса розіп’ятого. Його нема тут – Він воскрес, як сказав”…

Жінки були у заціпенінні. Але Янгол сказав їм, щоб вони прийшли в себе. “Ідіть до Галилеї – сказав він їм, – Христос випередить вас”. Тобто Він буде попереду, і треба не боятися йти. 

У нас, малих, так працювала уява, ніби ми – щойно з космосу. Це ж як буває на цій землі! Земна людина настільки полюбила цей невідомий світ, цих людей, які були з Ним, були Його учнями, а потім зрадили Його, що Він не те що не озлобився, а полюбив усе це. Усе це! І вирішив настільки зміцнити свою любов, зробити її настільки сильною, щоб вона стала як чари, як диво. І щоб вона повністю змінила світ – зробила життя в ньому вічним.
От людина народжується, живе довго-довго, а потім помирає. Але тільки тілом помирає, а її душа, розум, свідомість живуть. І хтозна, можливо, вони набувають іншого тіла, бо навіть своя фізична оболонка за час життя постійно змінюється.

Ми уявляли собі Галилею, де Господь уперше зібрав учнів і покликав їх іти за Ним. Це – як місце любові, особливе місце.

Місця любові.. Інколи вони бувають настільки цілющі – коли кружляєш між деревами, коли ходиш затишними вулицями, коли нахиляєшся до бабусиних тюльпанів. Тоді відчувається, ніби світ ширшає, збільшується настільки стрімко, що суєта, твої проблеми стають дуже маленькі, немовби непомітні…

Учні йшли за Ним і бачили чудеса, які Він творив. Він зцілював безнадійно хворих, годував цілі села, вселяв надію, розповідав про Любов. Але дехто з учнів не витримав цього, не зумів зрозуміти і упоратися із заздрістю. І коли Його страчували на хресті, вони пішли.

Але Він воскрес і вибачив усім. Він їм сказав, що давайте знову почнемо, давайте знову підемо до Галилеї. Усе можна і треба почати заново!

Бо на помилках можна і треба вчитися. Бо нічого не буває просто так і поразок не буває, якщо є мрія і є мета. А любов здолає все.

І ми думали про те, що неможливе – можливо. Навіть через біль, який насправді може лікувати, – можливо! І що будь-яка невдача – це ознака того, що треба щось переробити, почати все спочатку.

Як можна боятися майбутнього, якщо Христос, знаючи своє майбутнє, не боявся? – думали ми. – А навпаки, Він ішов далі, хотів досягти своєї великої цілі. Він показує нам дорогу, каже, що все можливо! Треба іти новими дорогами, і Господь буде попереду!

Ісус ішов своєю дорогою давно, але він – поряд. Як тільки нам стає тяжко, Він нагадує про ціль. Бо є чому йти, бо попереду ще і ще Любов!

Це так непросто: знати про свій шлях, і все одно йти. Знати, що наприкінці розіпнуть, закидають камінням, і все одно йти. Знати, що ось зараз кричать тобі “Слава! Осанна!”, дарують пальмові гілки, а через кілька днів – Голгофа…

Але – усе одно йти. Бо там, за розіп’яттям і муками, відкриються ширми і розійдуться хмари. І заживуть рани, і засіяє світле сонце Великодня.

Бо нема шляху кращого за Любов. Він знав, що цей шлях буде скроплений його кров’ю. Але, якщо серце сповнене любові, воно все переможе і зустріне Свій Великий День.

Він це довів. Чого ж ще прагнути? Просто йти своїм шляхом, і серце, сповнене любові, все одно зустріне свою весну.

Давній Великдень – дещо з далекої історії

Ще 8 тисяч років тому наші пращури-трипільці відзначали великий день у прямому розумінні цих слів. Це означало, що на землі запанувала весна вповні, що день став довшим за ніч, що воскресло життя. За віруваннями трипільців, життя на зиму завмирало, а навесні воскресало. Веснянки, гаївки, ритуальні калачі, бабки – хліб для сонця, щоб було добрим до людини. Тоді ж наші предки заклали глибинні символи в писанку як маленький праобраз всесвіту, символ життя, символ оновлення, нескінченний цикл життя на землі.

А з прийняттям християнства, наприкінці першого тисячоліття, свято Великодня набуло значно глибиннішого змісту: як свято перемоги життя над смертю.

Поки пишуться писанки, поки фарбуються крашанки, поки печуться пасочки і поки вітаються “Христос воскрес!” і “Слава Ісусу Христу!”, цей світ буде існувати! І поки йтимуть у храми, нехай навіть і у свята. Наші заховані-придушені гени, наша сильна духовна ментальність підсвідомо тягне нас туди, де розпрямляється душа. Так, може, частково і данина моді – показовість і награна духовність. Але в цій показовості, як і в кожному жарті, є частка правди, частина справжньої сутності людини. Від нас залежить, яку частину нас у собі натирати до криштальності, як скельце… Важко сказати про всіх відразу… Та все ж, поки печуться паски, поки цілими великими родинами збиратимуться за святковими столами, поки будуть живими наші традиції, наша нація, наш народ житиме.

Цього року, як і торік, Великдень наш – “масковий”. Але кошики все ж готуються: хто освячуватиме в храмі, дотримуючись карантинних умов, хто – онлайн, бо святі отці кажуть, що якщо щиро прагнеш відчути свою приналежність до Великодня, це можна втілити будь-якими доступними наразі способами.

Бо і цьогоріч з небес, як і сотні років перед цим, падатимуть небесні квіти, квіти Воскресіння. Це означатиме, що ми дочекалися Великодня. І Сам Спаситель знову приходить до кожного, щоб засвідчити головне: життя перемагає, життя вічне, душа людська вічна.

Ми вітаємо один одного словами “Христос Воскрес!” та відповідаємо “Воістину Воскрес!”. І ці слова ехом розносяться світлим ранком Воскресіння і наповнюють кожного непереборною вірою в те, що так і є, що наша віра недаремна. Христос Воскрес! Світлих свят!

Поділитися у соцмережах

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *